Рейтинг книги:
6,25 из 10

Лис Микита

Франко Иван Яковлевич

Уважаемый читатель, в нашей электронной библиотеке вы можете бесплатно скачать книгу «Лис Микита» автора Франко Иван Яковлевич в форматах fb2, epub, mobi, html, txt. На нашем портале есть мобильная версия сайта с удобным электронным интерфейсом для телефонов и устройств на Android, iOS: iPhone, iPad, а также форматы для Kindle. Мы создали систему закладок, читая книгу онлайн «Лис Микита», текущая страница сохраняется автоматически. Читайте с удовольствием, а обо всем остальном позаботились мы!
Лис Микита

Поделиться книгой

Описание книги

Серия:
Страниц: 8
Год: 2011

Отрывок из книги

ПІСНЯ ДРУГА Гей, хто в лісі не буває, Той не бачив, той не знає, Як Микита Лис жиє. Лисовичі - славний замок. Не один там хід і ґанок, Ям, скриток чимало є. Лис Микита в своїй буді Спочива собі по труді, Аж нараз почув: стук, стук! Глянув - ой, небесна сило! Аж се сам Медвідь Бурмило, А в руках страшенний бук. «Гей, Микито! Де він, ланець? Вилізай! Ось я, післанець Від саміського царя! Наробив ти зла багато, Злий на тебе Лев, наш тато,- То й спокутувать пора! Кличе цар тебе на суд: «Най мені явиться тут Лис Микита, гайдамака! А не хоче йти в мій двір,- На тортури, під топір! Най пропаде, мов собака!» Лис Микита зчулив вуха, Коло брами пильно слуха Тих грізних медвежих слів. «Ех,- гадає,- що б зробити, Сього дурня раз провчити, Щоб так гордо не ревів!» Хитро в шпарку зазирає, Чи де засідки немає? Але ні, Бурмило сам! Ну, тоді він вийшов сміло, Втіхою лице горіло: «Вуйку, ах, вітайте ж нам! Вуйку, ви ж се? Бійтесь бога! Так далекая дорога, А такий надворі сквар! Ви втомились, ви без духа, Піт вам скрізь тече з кожуха! Що ж то, наш вельможний цар Інших вже послів не має, Що найліпших посилає, На найстарших труд валить? - Ну, подвійно рад я тому, Що хоч раз до мого дому Гість так чесний загостить. Суд для мене - з маслом каша! Знаю-бо, що мудра ваша Рада захистить мене. А як ви за мене слово Скажете, то все готово, Царський гнів тяжкий мине. Вуйку, ми ж одного роду! З вами я в огонь і в воду! Лиш сю нічку ще заждіть! Гляньте, небо замрячене, Ви втомилися, а в мене - Вибачте - болить живіт». «А се що тобі, небоже?» - «Ох, вуйцуню, страх негоже! Я ж пустинник, то й не слід М'яса їсти. Ось я мушу, Щоб не брать гріха на душу, Ссати той обридлий мід». «Мід? - аж крикнув пан Бурмило.- Мід обридлий? Божа сило! Я ж за мід би й душу дав! Де він? Де його купуєш? Як мене ним утрактуєш, Вір - не будеш напікав». «Вуйку,-каже Лис,-се жарти!» «Жарти? Дай лиш зо три кварти, То й присягою скріплю! Мід - се райський корм чудовий! Все за мід я дать готовий, Над усе я мід люблю!» «Га, як так, мій вуйку милий, То ходім! Хоч в мене сили Дуже мало - що робить! Розказ твій - то голос з неба. Для так чесних гостей треба Сил, здоровля не щадить. Недалеко тут - ось тільки Буде відси зо чверть мильки - Є багатий хлоп Охрім. В нього меду тьма безбожна, Що не то що їсти можна, Але хоч купайся в нім!» «Ой! - зітхнув Медвідь Бурмило.- Аж на серці замлоїло! Ну, Микито, ну, біжім!» Сонце сіло вже за гори, Як добігли до обори, Де багатий жив Охрім. На землі там, близь города, З дуба грубая колода Бовваніла. Майстер Гринь Хтів поздовж її лупати, То й почав з кінця вже гнати Здоровенний в щілку клин. З на дві п'яді вже отверта Щіль була; колода вперта Про тото не трісла ще, Лиш від клина заскрипіла, Ніби зуби заціпила, Прохрипівши: «Ов, пече!» «Вуйку! - шепче Лис Микита.- Ось колода ся відкрита - Ти пощупай їй під бік! Хоч крива вона та сіра, Та в ній меду, що не міра, Відси й я не раз волік. Глянь, вже темно по долині. Хлоп давно лежить в перині, Тож нічого ти не бійсь! Їж досхочу в ім'я боже! Я постою на сторожі… Ну лиш, сміло в шпарку лізь!» «Спасибіг тобі, небоже! - Рік Бурмило.- Стій, щоб, може, Не надліз який злий дух! Ой, вже чую запах меду! Ти, небоже, стань спереду, На до рук отсей обух!» І за сим Медвідь Бурмило Лапи, голову й карчило В ту широку щіль запхав; Лис тим часом трах! обухом Клин із дуба вибив духом, І Бурмила дуб спіймав. «У! - сказав дуб.- Є ще сила!» Гей, як вхопить він Бурмила, Аж стріщав у нього лоб. «Вуйку! - крикнув Лис Микита,- Правда, шпарка знаменита! Знав, де мід ховати, хлоп». А Медведя заціпило! Стогне, сапа мій Бурмило, Але дуб трима й трима. Шарпнув вуйко зо три рази, Затріщали лапи й в'язи, Але вирвати - дарма! «Вуйку,- каже Лис,- як чую, Дуже вам медок смакує, Та, мабуть, вас муха тне. Їжте ж, але міру майте, Бо, як об'їстеся, знайте: Мід вам пупом поплине». Та Медведю не до меду! Крутить задом, а спереду Дуб держить, мов у кліщах… То він шарпне, дряпне, смикне, Далі з болю як не рикне, Аж почули в небесах. Лис на кпи його здіймає: «Бач, як вуйко мій співає! Вуйку, що за нута се? Вуйку, вуйку, будьте тихо! В хаті світло - буде лихо! Вуйку, хлопа біс несе!» А Охрім, багач-мужик, Пробудився,- що за рик? Виглядає у кватиру - Що за диво? При колоді Щось чорніє… Може, злодій! Хлоп хапає за сокиру. Вибіг з хати, приглядаєсь: Се Бурмило борикаєсь!.. Репет підійма Охрім: «Гей, сюди, сусіди любі! Ось Медвідь зловився в дубі! Гей, Медведя бить біжім!» У! Кипить в селі тривога, Наче ті вовки з берлога, Позривались мужики. В чім хто був, в тім вибігає, Що попало, те й хапає Як оружжя до руки. Як прискочуть до Бурмила - В сього ціп, у того вила, В баби кочерга в руках, А Охрім з тяжким обухом - Кинулись на вуйка духом! Лиш луп-цуп! та трах-тарах! Біль додав Бурмилі сили: Як не шарпне - боже милий! Шкіру всю з чола зідрав! Ще раз шарпнув - вирвав лапи, Але шкіру й кігті-дряпи Дуб, немов своє, забрав. «Вирвавсь! Вирвавсь!» - закричали Люди, врозтіч поскакали, А Бурмило трух-трух-трух! В ліс, у корчі збіг борзенько, Ліг та стогне так тяженько, Мовби з нього перло дух. Аж тут суне Лис Микита. «Ну, вуйцуню,- мовить,- сита Вже душа? А добрий мід? Та й гаразд ви попоїли! Хочете, я щонеділі Справлю вам такий обід! Ой, а я трохи не плакав, Як там з вами хлоп балакав: Я гадав, що буде бить. Ну, та бачиться, ви чемно З ним розстались,- дещо, певно, Вам за мід прийшлось платить. Е, що бачу! Ви з гризоти Вбрались, ніби на зальоти, У червоні сап'янці! А сю шапочку червону Де купили? Чи додому Несете її доньці?..» Так Микита насміхався, А Бурмило лиш метався Та бурчав собі під ніс. Аж на третій день ходою Він з тяженькою бідою Ледве в царський двір приліз. Як побачив цар ясенний, Що Медвідь такий нужденний, То аж руки заламав. «Гей, Бурмило, любий друже, Хто се збив тебе так дуже Та зо шкіри обідрав?» «Царю, пане! - рік Бурмило,- Горенько мене постигло! Се Микита все зробив. Через нього муки много Я приняв,- ох, мало свого Я життя не загубив!» Ух! Затупав цар ногою! «Я короною ось тою Заклинаюсь: не уйде Сей злочинець злої муки! Дай мені його у руки, То до завтра не дожде!» Потім трохи мислі ладив І з сенатом раду радив: Щоб Микиту взять на гак, Постанову мав велику. Приклика Кота Мурлику І до нього мовить так: «Ти, мій вірний Кіт Мурлика, Хоч постава не велика, Та розумний ти за трьох. Ось тебе я шлю: піди ти Сам до Лиса до Микити, У його злодійський льох. І кажи, щоби як стій Він у двір явився мій! Загрози йому, що гака Не мине й тяженьких пут, Як на суд не стане тут Лис Микита, гайдамака!» Кіт Мурлика поклонився І в дорогу спорядився, Хоч по шкірі дер мороз; Страх не рад він був тій чести, Та що цар дав, їж до решти! Сперечатися не мож.

Популярные книги

arrow_back_ios