Содержание

ГАЙДАМАКИ

ПЕРЕДМОВА

По мові – передмова. Можна і без неї, так ось бачте що: все, що я бачив надрукованого, – тілько бачив, а прочитав дуже небагато, – всюди є передслово, а в мене нема. Якби я не друкував своїх «Гайдамаків», то воно б не треба і передмови. А коли вже пускаю в люди, то треба і з чим, щоб не сміялись на обірванців, щоб не сказали: «От який! хіба діди та батьки дурніші були, що не пускали в люди навіть граматки без предисловія». Так, далебі, так, вибачайте, треба предисловіє. Так як же його скомпоновать? щоб, знаєте, не було і кривди, щоб не було і правди, а так, як всі предисловія компонуються. Хоч убий, не вмію; треба б хвалить, так сором, а гудить не хочеться.

Начнем же уже начало книги с и ц е: весело подивиться на сліпого кобзаря, як він сидить собі з хлопцем, сліпий, під тином, і весело послухать його, як він заспіває думу про те, що давно діялось, як боролися ляхи з козаками; весело… а всетаки скажеш: «Слава богу, що минуло», – а надто як згадаєш, що ми одної матері діти, що всі ми слав'яне. Серце болить, а розказувать треба: нехай бачать сини і внуки, що батьки їх помилялись, нехай братаються знову з своїми ворогами. Нехай житом-пшеницею, як золотом, покрита, не розмежованою останеться навіки од моря і до моря – слав'янськая земля.

Про те, що діялось на Украйні 1768 року, розказую так, як чув од старих людей; надрукованого і критикованого нічого не читав, бо, здається, і нема нічого. Галайда вполовину видуманий, а смерть вільшанського титаря правдива, бо ще є люди, которі його знали. Ґонта і Залізняк, отамани того кровавого діла, може, виведені в мене не так, як вони були, – за це не ручаюсь. Дід мій, нехай здоров буде, коли зачина розказувать що-небудь таке, що не сам бачив, а чув, то спершу скаже: «Коли старі люди брешуть, то й я з ними».

ПАНОВЕ СУБСКРИБЕНТИ!

«Бачимо, бачимо, що одурив, та ще хоче і одбрехаться!» Отак ви вслух подумаєте, як прочитаєте мої «Гайдамаки». Панове громадо! далебі, не брешу. Ось бачите що! Я думав, і дуже хотілось мені надрукувать ваші козацькі імена рядочком гарненько; уже було і найшлося їх десятків зо два, зо три. Слухаю, виходить разномова: один каже – «треба», другий каже – «не треба», третій – нічого не каже. Я думав: «Що тут робить на світі?» Взяв та й проциндрив гарненько ті гроші, що треба було заплатить за аркуш надрукованого паперу, а до вас і ну писать оцю цидулу! Все б то це нічого! Чого не трапляється на віку! Все буває, як на довгій ниві. Та ось лихо мені на безголов'я! Єсть ще і такі паничі, що соромились свою благородну фамілію (Кирпа-Гнучкошиєнко-в) і надрукувать в мужицькій книжці. Далебі, правда!

Т. Шевченко

ВСЕ ЙДЕ, ВСЕ МИНАЄ…

Все йде, все минає – і краю немає.Куди ж воно ділось? відкіля взялось?І дурень, і мудрий нічого не знає.Живе… умирає… одно зацвіло,А друге зав'яло, навіки зав'яло…І листя пожовкле вітри рознесли.А сонечко встане, як перше вставало,І зорі червоні, як перше плили,Попливуть і потім, і ти, білолиций,По синьому небу вийдеш погулять,Вийдеш подивиться в жолобок, криницюІ в море безкрає, і будеш сіять,Як над Вавілоном, над його садамиІ над тим, що буде з нашими синами.Ти вічний без краю!.. люблю розмовлять,Як з братом, з сестрою, розмовлять з тобою,Співать тобі думу, що ти ж нашептав.Порай мені ще раз, де дітись з журбою?Я не одинокий, я не сирота,Єсть у мене діти, та де їх подіти?Заховать з собою? – гріх, душа жива!А може, їй легше буде на тім світі,Як хто прочитає ті сльози-слова,Що так вона щиро колись виливала,Що так вона нишком над ними ридала.Ні, не заховаю, бо душа жива.Як небо блакитне – нема йому краю,Так душі почину і краю немає.А де вона буде? химерні слова!Згадай же хто-небудь її на сім світі,Безславному тяжко сей світ покидать.Згадайте, дівчата, – вам треба згадать!Вона вас любила, рожевії квіти,І про вашу долю любила співать.Поки сонце встане, спочивайте, діти,А я поміркую, ватажка де взять.Сини мої, гайдамаки!Світ широкий, воля,Ідіть, сини, погуляйте,Пошукайте долі.Сини мої невеликі,Нерозумні діти,Хто вас щиро без матеріПривітає в світі?Сини мої! орли мої!Летіть в Україну,Хоч і лихо зустрінеться,Так не на чужині.Там найдеться душа щира,Не дасть погибати,А тут… а тут… тяжко, діти!Коли пустять в хату,То, зустрівши, насміються,Такі, бачте, люди:Все письменні, друковані,Сонце навіть гудять:«Не відтіля, каже, – сходить,Та не так і світить;Отак, – каже, – було б треба…»Що маєш робити?Треба слухать, може, й справдіНе так сонце сходить,Як письменні начитали…Розумні, та й годі!А що ж на вас вони скажуть?Знаю вашу славу!Поглузують, покепкуютьТа й кинуть під лаву.«Нехай, – скажуть, – спочивають,Поки батько встанеТа розкаже по-нашомуПро свої гетьмани.А то дурень розказуєМертвими словамиТа якогось-то ЯремуВеде перед намиУ постолах. Дурень! дурень!Били, а не вчили.Од козацтва, од гетьманстваВисокі могили —Більш нічого не осталось,Та й ті розривають;А він хоче, щоб слухали,Як старці співають.Дарма праця, пане-брате:Коли хочеш грошей,Та ще й слави, того дива,Співай про Матрьошу,Про Парашу, радость нашу,Султан, паркет, шпори,От де слава!!! а то співа:«Грає синє море»,А дам плаче, за тобоюІ твоя громадаУ сіряках!..» Правда, мудрі!Спасибі за раду.Теплий кожух, тілько шкода —Не на мене шитий,А розумне ваше словоБрехнею підбите.Вибачайте… кричіть собі,Я слухать не буду,Та й до себе не покличу:Ви розумні люди —А я дурень; один собі,У моїй хатиніЗаспіваю, заридаю,Як мала дитина.Заспіваю, – море грає,Вітер повівав,Степ чорніє, і могилаЗ вітром розмовляє.Заспіваю, – розвернуласьВисока могила,Аж до моря запорожціСтеп широкий крили.Отамани на воронихПеред бунчукамиВигравають… а порогиМеж очеретамиРевуть, стогнуть – розсердились,Щось страшне співають.Послухаю, пожурюся,У старих спитаю:«Чого, батьки, сумуєте?»«Невесело, сину!Дніпро на нас розсердився,Плаче Україна…»І я плачу; а тим часомПишними рядамиВиступають отамани,Сотники з панамиІ гетьмани; всі в золотіУ мою хатинуПрийшли, сіли коло менеІ про УкраїнуРозмовляють, розказують,Як Січ будували,Як козаки на байдакахПороги минали,Як гуляли по синьому,Грілися в СкутаріТа як, люльки закурившиВ Польщі на пожарі,В Україну верталися,Як бенкетували.«Грай, кобзарю, лий, шинкарю!»Козаки гукали.Шинкар знає, наливаєІ не схаменеться;Кобзар вшкварив, а козаки —Аж Хортиця гнетьсяМетелиці та гопакаГуртом оддирають;Кухоль ходить, переходить,Так і висихає.«Гуляй, пане, без жупана,Гуляй, вітре, полем;Грай, кобзарю, лий, шинкарю,Поки встане доля».Взявшись в боки, навприсідкиПарубки з дідами.«Отак, діти! добре, діти!Будете панами».Отамани на бенкеті,Неначе на раді,Походжають, розмовляють;Вельможна громадаНе втерпіла, ударилаСтарими ногами.А я дивлюсь, поглядаю,Сміюся сльозами.Дивлюся, сміюся, дрібні утираю,Я не одинокий, є з ким в світі жить;У моїй хатині, як в степу безкраїм,Козацтво гуляє, байрак гомонить;У моїй хатині синє море грає,Могила сумує, тополя шумить,Тихесенько Гриця дівчина співає,Я не одинокий, є з ким вік дожить.От де моє добро, гроші,От де моя слава,А за раду спасибі вам,За раду лукаву.Буде з мене, поки живу,І мертвого слова,Щоб виливать журбу, сльози.Бувайте здорові!Піду синів випроводжатьВ далеку дорогу.Нехай ідуть, – може, найдутьКозака старого,Що привіта моїх дітокСтарими сльозами.Буде з мене. Скажу ще раз:Пан я над панами.Отак, сидя в кінці стола,Міркую, гадаю:Кого просить? хто поведе?Надворі світає;Погас місяць, горить сонце.Гайдамаки встали,Помолились, одяглися,Кругом мене стали,Сумно, сумно, як сироти,Мовчки похилились.«Благослови, – кажуть, – батьку,Поки маєм силу;Благослови шукать долюНа широкім світі».«Постривайте… світ не хата,А ви малі діти,Нерозумні. Хто ватажкомПіде перед вами,Хто проведе? Лихо, діти,Лихо мені з вами!Викохав вас, вигодував,Виросли чималі,Йдете в люди, а там теперВсе письменне стало.Вибачайте, що не вивчив,Бо й мене хоч били,Добре били, а багатоДечому навчили!Тма, мна знаю, а оксіюНе втну таки й досі.Що ж вам скажуть? Ходім, сини,Ходімо, попросим.Єсть у мене щирий батько(Рідного немає) —Дасть він мені раду з вами,Бо сам здоров знає,Як то тяжко блукать в світіСироті без роду;А до того – душа щира,Козацького роду,Не одцуравсь того слова,Що мати співала,Як малого повивала,З малим розмовляла;Не одцуравсь того слова,Що про УкраїнуСліпий старець, сумуючи,Співає під тином.Любить її, думу правди,Козацькую славу,Любить її! Ходім, сини,На раду ласкаву.Якби не він спіткав менеПри лихій годині,Давно б досі заховалиВ снігу на чужині,Заховали б та й сказали:«Так… якесь ледащо…»Тяжко, важко нудить світом,Не знаючи за що.Минулося, щоб не снилось!..Ходімо, хлоп'ята!Коли мені на чужиніНе дав погибати,То й вас прийме, привітає,Як свою дитину.А од його, помолившись,Гайда в Україну!»Добридень же, тату, в хату!На твоїм порогуБлагослови моїх дітокВ далеку дорогу.

С.-Петербург, 1841, апреля 7

arrow_back_ios