Де батько твій, Адаме?

Олди Генри Лайон

Олди Генри - Де батько твій, Адаме? скачать книгу бесплатно в формате fb2, epub, html, txt или читать онлайн
Размер шрифта
A   A+   A++
Читать
Cкачать
Де батько твій, Адаме? (Олди Генри)

Сьогодні у мене вбили батька.

Дивно, що я такий схвильований. Неприємне відчуття: повсякденність, випадковий збіг обставин; причому кожна з них – не важливіша за розбиту ненароком чашку. Але раптом серце починає відчайдушно калатати, а по спині пробігають холодні мурашки. Плотських батьків у мене вбивали безліч разів. У бунтівному Льєжі, коли натовп затоптав Кульгавого П’єркіна. Біля села Місакціелі двоє грабіжників образилися на пастуха Іраклія – упертюх вчепився в барана, немов той був його братом. У передмістях Бейцзіна, в дні бунту іхетуанів, більш відомого як Боксерське повстання. У Краківському гетто. Якщо почати згадувати… Бувало, я сам, власними руками, позбавляв батька життя. Ні, все-таки я хвилююся. Зрозуміло, не життя – тіла. Фізичного існування. Зараз майже всі мої батьки тут, зі мною. У мені. Ті ж, кого ще немає, незабаром приєднаються.

Окрім цього.

Якби інакше – хіба змінився б мій пульс?

Я повертався зі школи. Перший раз в перший клас – найбільш вдалий час і місце для насильства. Шкода, іронія не допомагає. Та й вигляд вона, іронія, має тьмяний. Гірчить. Мама пішла влагоджувати справи з похоронами. Вона спокійна й урівноважена, моя плотська мама. Вона дуже любила батька, і проте: спокій і рівновага духу. Саме позаздрити. Півгодини тому вона вийшла на зв’язок: з крематорієм все домовлено, вінок замовлено. Відчувалося: те, що трапилось, хвилює її приблизно так само, як зіпсутий улюблений сарафан або розбита чашка, порівнянням з якою я зловживав хвилину тому. Вона права. Або просто уміє блокувати зайві емоції. А я не вмію. Особливо – чужі емоції, які ведуть в глухий кут. Мені, на відміну від мами, плотськи народженої до Спокути, не доводилося цього робити. Ось і не навчився.

Тато, навіщо ти поліз захищати Владіка?

Ти ж ніколи не умів – захищати…

Дитинство – чудова пора. Зараз триває моє останнє дитинство: крихке, чарівне, прекрасне самим згасанням, неповторністю своєю, і треба користуватися кожною його хвилиною, кожною прохолодною краплею. Скоро воно закінчиться. Почнеться вічний рай, але дитинства там не буде. Хоч гопки скачи – не знайдеш. Чому мені здається, що дитинство сьогодні закінчилося? Не хочу так думати. Не думатиму так.

Не бійтеся тих, що вбивають тіло, душу убити не можуть. Цитата неточна, але хіба річ у тім?

Ось твої записи, тату. Лежать на столі, ніби чекають повернення – твого. А повернувся я. Один. Ми рідко розмовляли на серйозні теми. З мамою ми були разом, від моменту народження і до кінця століть, зшиті воєдино голкою долі, а з тобою трималися на відстані. Здається, ти боявся мене, свого сина, всі сили віддаючи боротьбі з виразкою страху. Ну, хай не боявся – побоювався. Тому й не був відвертий. Давай поговоримо відверто хоча б зараз. В односторонньому порядку. Ти говоритимеш, як досвідчений музикант грає п’єсу – прямо з аркуша. А я слухатиму. Тепер я боюся тебе, тату. Побоююся. Таємний голос підказує, що ти здатний не тільки назавжди завершити моє прекрасне дитинство, дозволивши убити себе перед шкільним двором. Ти в силах, дотягнувшись із темряви, отруїти мій майбутній рай.

Іноді отрута – пекло. Правда, тату?

Давай, оживай. Хоча б на хвилинку.

Спокуса сильніша за розважливість. Моя рука бере стос із п’яти списаних зошитів. Від останнього пахне свіжим чорнилом, і ще, чомусь, – яблуком. Зеленою, міцною, надкушеною антонівкою.

Щелепи зводить.

Кирило Сич: 1-е вересня..18 р., 11:32

…у мене проблеми у стосунках із життям.

Любов без взаємності.

Причому, як це не дивно, взаємності немає з мого боку.

З вікна видно гаражі, вони тонуть у морі зелені. Більшість покинуті, тихо іржавіють і поринають у спогади. Гадаю, в їхньому лоні можна знайти остови машин. Скільки часу потрібно, щоб «Хонда» або «Таврія» тихо згнила на приколі? Рік? Десять? Не знаю. Зрідка, коли настрій нагадує жіночу акварель, я п’ю чай і думаю: у разі катастрофи смерть гаражів виглядала б зовсім інакше. Руїни, ікла рваного металу, проломи, поквапцем зшиті лозою берізки. Розкидані тельбухи автомобілів. Втім, тоді й будинки навколо були б руїнами. А так: нічого, будинки як будинки. Хіба що три чверті квартир порожні. Люди з біса помилялися, вважаючи кінцем цивілізації – війну. Ядерний реквієм. Інфаркт клімату. Агонію геології. Астероїд-вбивцю. Екологічну катастрофу. Кризу перенаселення.

Все, що завгодно, окрім утопії.

Мені тридцять шість років, я сейф, і утопія для подібних до себе – тихе булькання води над головою. Бульбашки на поверхні. Спокій.

Драговина.

Так і не здогадаєшся, що пейзаж, який відкривається з вікна – двір у центрі великого міста. Два дятли захоплено довбають старий клен. Білочки мигтять в кронах, спалахуючи сліпуче-рудими хвостами. Птахи сиплють терціями. Квітнуть кущі-окупанти, захопивши левову частку території. Самим квітом своїм потверджуючи: ми прийшли не надовго. Ми прийшли навіки. Не знаю, що це за кущі, і чому їм надумалося квітнути на початку осені. Жасмин? Навряд чи. Божевільний жасмин, який квітне за власним бажанням, наплювавши на зміну сезонів, грайливо вищирився краденими в шипшини голками? Можливо. Аромат лоскоче ніздрі, відлунючи в потилиці солодкою знемогою. Хочеться спати. Останнім часом мені все частіше хочеться спати: вранці, вдень… Замість простого рішення – піти баю-бай в незастелене ліжечко – продовжую дивитися у вікно. Сусід Пилипчук вигулює болонку Чапу, схожу на сплутаний клубок шерсті. Він не сейф, як я. Звичайний, з більшості. Просто, коли все почалося, Пилипчуку стукнуло шістдесят, а люди похилого віку підозріло ставляться до нововведень. Через цю підозріливість, що залишилася з сусідом досьогодні, Пилипчуку не пощастило. Так він і доживає віку: псевдо-сейфом. Власне, віку доживає тіло Пилипчука. А душа – вона, знаєте-бо, безсмертна. Згідно фактам, які підтвердили цю сумнівну тезу. Болонка ж – істерична дурепа. Але Пилипчук її любить. Ще він любить гуляти з правнуками, але правнуків у нього немає. Внуки виросли, а правнуки не народилися. Зрідка я зупиняюся покурити з сусідом, і тоді я змушений довго вислуховувати балачки про любов до неіснуючих правнуків. Болонка в цей час скиглить біля ніг, прикидаючись правнучкою. Потім я йду провулком, а спину мені свердлить сповнений заздрості погляд.

Я везунчик. У мене є син. Адам Кирилович Сич.

Сьогодні, першого вересня, Адам пішов до школи.

У перший клас.

Скільки зараз шкіл у місті? Три? Дві? Напевно, питання слід було б поставити інакше: скільки населення залишилося у колись двомільйонному місті? Я не впевнений, що більше п’ятисот тисяч. Менше. Значно менше. А на Землі, яка мутує в райські кущі? Одні говорять: популяція скоротилась уп’ятеро. Інші сміливіші, жонглюють цифрами. Але якщо міряти іншими мірками, малодоступними для сейфів, населення виявиться – тьми й тьми. Просто цьому населенню-велетню не потрібні квартири, гаражі й школи. Їм навіть тіла не потрібні. Ось які вони невибагливі. Мій Адам пішов до школи, і разом з ним (у ньому?!) за парту сіли тисячі. Цілком поміщаються за однією партою. Тісно, зате тепло.

Один дятел злетів.

Другий продовжує стукати.

Навіщо я дістав ці зошити? Розкидав по столу, мляво дивлячись на вицвілі від часу обкладинки. Найстаршому – майже чотирнадцять років. Пам’ятаю, мені видавалося ознакою аристократизму робити записи від руки, фіолетовим чорнилом. А епіграф до першого зошита накидано (о жах! – саме накидано…) фломастером. Жовтим. Напевно, я підібрав епіграф пізніше. Хоча не певен. Я взагалі не певен, чи знав на ту пору про існування римлянина Сенеки. Здається, спектакль «Театр часів Нерона і Сенеки» – жорстоку, мудру, хворобливу притчу! – побачив тільки через рік. Навіть рецензію для «Вістей» робив… Ні, не пригадати. Цитата випадково трапилася в книзі афоризмів? Найімовініше. Іноді здається: це не я. Кирило Сич давно минулих днів, самозакоханий молодик з почерком, відважно збитим набакир, якому ліньки було навіть очистити наївний текст від повторів і неоковирностей, – адже гадав у майбутньому зробити книгу, бестселер, поживу для розуму! Зараз я багато чого переписав би наново, якби справді робив книгу. Шкода, книга закінчилася, не почавшись. Хай залишається, як є: п’ять зошитів, зафіксований мимохідь шлях становлення почерку.

Скачать книгуЧитать книгу

Предложения

Фэнтези

На страница нашего сайта Fantasy Read FanRead.Ru Вы найдете кучу интересных книг по фэнтези, фантастике и ужасам.

Скачать книгу

Книги собраны из открытых источников
в интернете. Все книги бесплатны! Вы можете скачивать книги только в ознакомительных целях.